Протестантська Реформація

Протестантська Реформація (1517-1648) - це широко поширені релігійні, культурні і соціальні потрясіня в Європі 16-го століття, які зламали владу середньовічної Церкви, дозволивши розробити особисте тлумачення християнського послання і призвели до розвитку сучасних національних держав. Вважається однією з найважливіших подій Західної історії.

Дати Реформації не є загальноприйнятими. Деякі вчені датують події 1400-1750 роками (від інакомислення Яна Гуса до кінця існування доіндустріального суспільства), а інші припускають 1517-1685 (від інакомислення Мартіна Лютера до скасування Нантського едикту), і є багато інших способів датування, які є рівносильними. Дати 1517-1648, однак, є найбільш загальноприйнятими, визначаючи початок Реформації за інакомислення Мартіна Лютера і кінець Вестфальським договором, який завершив Тридцятилітню війну, яка почалася як суперечка між католиками і протестантами.

Хоча раніше Реформацію розуміли як монолітну подію, сучасні науковці виділяють її більше як Протестантську Реформацію, серію протестів проти корупції середньовічної церкви з метою проведення реформ, і спочатку лідери цих протестів не мали наміру відриватися від Церкви. Яскравим прикладом цьому є Богемська Реформація (бл. 1380 – 1436), що була попередницею Протестантської Реформації, метою якої було виправлення небіблійних практик Церкви.

До 15 століття корупція в Церкві була широко поширена, і побожні віруючі намагалися виправити це. Відмова Церкви реагувати на цю проблему врешті-решт призвела до розколів, які створили протестантські християнські секти, які переросли в такі конфесії, як лютеранство, кальвінізм, англіканство та інші.

Протестантська Реформація повністю змінила європейський культурний, релігійний, соціальний і політичний ландшафт, і її часто називають народженням сучасності, оскільки вона збіглася з і заохочувалася Відродженням 15-16 століть. Хоча раніше існували рухи проти корупції Церкви, нові технології, у вигляді друкарського верстату, дозволили поширювати протестантську літературу та публікувати Біблію народною мовою, що призвело до широкої підтримки руху та кінця релігійної монолітності та культурної й політичної влади Церкви.

Середньовічна церква

Церква домінувала в середньовічній Європі (бл. 476-1500) як єдиний авторитет у духовних питаннях, в міру того, як вона ставала сильнішою, впливала на сфери політики та культури. Згодом Папа став значною політичною фігурою і загалом витрачав більше часу та зусиль на світські справи, ніж на релігійні. Ієрархія Церкви – папа, кардинали, єпископи/архиєпископи, священники та монастирські чини, почали використовувати свою владу більше для власної вигоди та комфорту, ніж для духовного благополуччя людей.

Біблія була доступна лише латиною, яку не могли читати миряни, і християнську месу також читали латиною, як і молитви (наприклад, «Отче наш» і «Радуйся, Маріє»), що навчали людей. Хоча Церква зобов’язувала дотримуватися свого бачення послання Ісуса Христа, це не викликало резонансу серед багатьох мирян, які практикували свого роду суміш християнства з язичницькими народними віруваннями. Недоступність церковних вчень у поєднанні з очевидним проявом розкоші й комфорту з боку духовенства призвели до появи реформаторських рухів ще в 7 столітті, а за деякими версіями й раніше.

Ранні єресі та реформатори

Ці рухи були засуджені Церквою як єресі і регулярно придушувалися, часто безжально, оскільки духовенство намагалося зберегти свій авторитет і владу. Одним з найперших рухів були Павликіани (7-9 ст.), які виступали за повернення до простоти раннього християнства та життя святого Павла (бл. 5-67 рр.) і відкидали таїнства Церкви. Зрештою павликіяни були забиті кругляком, спалені на вогнищі або заслані.

Проте після них з'явилися інші рухи, такі як Богомили в 11 столітті та Катари 11-13 століть, за якими слідувало багато вірян. Англійський священнослужитель, філософ і теолог Джон Вікліф (1330-1384) кидав виклик авторитету духовенства, їхньому пишному способу життя та зажерству, стверджуючи, що кожен повинен мати доступ до Біблії, а твір більше не повинен бути заручником кількох привілейованих, які інтерпретували її для багатьох, часто таким чином, щоб наділяти силою ієрархію. Він переклав Біблію з латини на середньоанглійську (так звана Біблія Вікліфа) або, що вірогідніше, мотивував перекладати своїх друзів і однодумців.

Вікліф стверджував, що Святе Письмо є єдиним авторитетом, а церковна ієрархія, включаючи Папу, не є біблійною. Він поширював свої погляди через світських проповідників і брошури, надруковані за допомогою ксилографії (друк на дереві), і ненавмисно допоміг розпалити криваве селянське повстання 1381 року, порушивши встановлений порядок. Він помер від інсульту в 1384 році і згодом був засуджений як єретик, а його останки були ексгумовані і спалені.

Вікліф надихнув Яна Гуса (1369-1415), філософа, теолога і ректора Карлового університету в Празі, який зберіг твори Вікліфа і виступав за реформи. Він особливо критично ставився до продажу індульгенцій – листів, які продає Церква, щоб нібито скоротити час у чистилищі, так само, як і Вікліф. Його попередні роботи ігнорувалися, але коли він оскаржив дійсність індульгенцій і авторитет папи, його заарештували і спалили на вогнищі в 1415 році. Його послідовники продовжували боротися за реформи, а потім відокремилися від Церкви. Їхні зусилля продовжили Богемську реформацію і в кінцевому підсумку призвели до гуситських воєн (1419–1434) між гуситськими реформаторами та вірними церкві, які виграли конфлікт.

Мартін Лютер і індульгенції

Хоча нині цих реформаторів визнають піонерами Реформації, немає жодних доказів, що вони мали якийсь вплив на головного реформатора Мартіна Лютера (1483-1546), німецького ченця, який також протидіяв продажу індульгенцій. Незалежно від того, як хтось датує Протестантську Реформацію, Мартін Лютер є її центром, і його роботи, харизма та інтелект викликали створення руху, який він ніколи не планував і, безсумнівно, не міг уявити.

Найбільший удар по авторитету середньовічної Церкви був завданий не особою чи рухом, а нездатністю Церкви подолати страждання та причини пандемії Чорної смерті 1347-1352 років. Чума спустошила Європу, і жодні зусилля Церкви не вплинули на полегшення страждань чи приборкання пандемії. Люди почали покладатися на народні засоби та молитися духам і предкам, водночас молячись Діві Марії та іншим святим. Тоді не було іншої духовної влади, крім Священної Римо-Католицької Церкви. Рай, чистилище і пекло розумілися як абсолютні явища, і щоб уникнути пекла і менше часу проводити в чистилищі, потрібно було придушити будь-які сумніви і чітко дотримуватися вчень Церкви.

Серед вчень Церкви була ефективність індульгенцій, які купувалися, щоб скоротити час у чистилищі (або перебування близької людини) і прискорити потрапляння душі до раю. Мартін Лютер був посвяченим у монаха-августинця, був доктором теології та професором Віттенберзького університету в 1516 році, коли домініканський монах Йоганн Тетцель прибув у цю місцевість продавати індульгенції, шоб фінансувати відбудову Базиліки Св. Петра в Римі. Тетцель добре продавав й прославився прислів’ям (чи його власним, чи приписуваним йому): «Щойно золото дзвенить в скарбничці, врятована душа до неба надходить!», - що означає, що як тільки купувалася індульгенція, людина звільнялася від проходження вогнів чистилища. Лютеру не подобалася ця практика й він не міг терпіти, щоб Тетцель продавав індульгенції у його регіоні.

31 жовтня 1517 року Лютер опублікував серію аргументів, що мала назву Диспут про силу та ефективність індульгенцій, згодом відому як Дев’яносто п’ять тез. Відповідно до традиції, Лютер прибив тези до дверей Віттенберзької церкви, але сучасна наука оскаржує це твердження. Незалежно від того, чи він розмістив їх на дверях церкви, чи відправив їх своєму єпископу, чи обидва варіанти, тези були скопійовані друзями та прихильниками Лютера, а завдяки винаходу друкарського верстата у 1440-х роках, вони швидко поширилися всією Німеччиною в 1518 році й дісталися інших країн, включаючи Англію та Францію у 1519 році.

Лютер стверджував, що, якщо Бог створив чистилище, папа не мав повноважень скорочувати перебування там, і, якщо папа мав таку владу, він повинен полегшити страждання душ без винагороди:

Я стверджую, що папа не має юрисдикції над чистилищем… Якщо папа має право звільнити кого-небудь із чистилища, чому в ім’я любові він не скасовує чистилище, випускаючи всіх? Якщо заради жалюгідних грошей він звільнив незліченну кількість душ, то чому б йому не спустошити це місце заради найсвятішої любові? Говорити, що душі звільнені з чистилища, зухвало. Сказати, що їх звільняють, як тільки монета в скарбничці дзвенить — це прояв скупості. Папі краще було б роздати все безкоштовно. Єдина влада, яку має папа над чистилищем, — це заступництво за душі, і цю владу здійснює будь-який священник або вікарій у своїй парафії. (цит. за Bainton, 68)

Протистоячи продажу індульгенцій, Лютер кинув виклик авторитету папи, а отже, і всій ієрархії Церкви. Цитуючи Послання до Римлян 1:17 (у якому написано: «Праведний житиме вірою»), Лютер стверджував, що між окремим віруючим і Богом не повинно бути посередника, і що тільки Святе Письмо має диктувати християнську поведінку, а не приписи Церкви.

Відлучення та початок Реформації

У 1520 році Папа Лев X, який втомився посилати емісарів для перемовин з Лютером, пригрозив йому відлученням від церкви, якщо той не відмовиться від своїх робіт. Лютер публічно спалив едикт (відомий як папська булла) у Віттенберзі і був відлучений від церкви в 1521 році, що означає, що, відповідно до церковної доктрини, він більше не перебував у стані благодаті перед Богом і віруючі повинні були уникати його. Його викликали на збори світської влади в місті Вормс (конференція, відома як Вормський рейхстаг), де йому наказали зректися, але він відмовився.

Фрідріх III (Мудрий, 1463-1525), дворянин і курфюрст Саксонії (той, хто обирав імператора Священної Римської імперії), симпатизував поглядам Лютера й пообіцяв йому безпеку. За результатами Вормського рейхстагу, Лютера було оголошено поза законом і його можна було вбити на законних підставах, але Фрідріх III організував фальшиве викрадення і сховав його у замку Вартбург, де Лютер напише деякі зі своїх найвідоміших творів, включаючи переклад Біблії німецькою мовою.

Знову ж таки, завдяки друкарському верстату німецька Біблія Лютера стала доступною для людей і стала бестселером. Його непокора релігійній владі надихнула інших робити те ж саме, і, хоча він ніколи цього не планував і не підтримував, розпочав селянську війну в Німеччині (1524-1525), яка частково провалилася, коли він засудив насильство, яке загрожує аристократії, включаючи його покровителя Фрідріха Мудрого. Однак його дії запалили полум’я, яке поширилося з Німеччини на інші країни.

Цвінглі, Кальвін і Генріх VIII

Радикальні роботи Лютера стали більш прийнятними для європейської інтелігенції, коли їх кодифікував і впорядкував його друг і сподвижник Філіп Меланхтон (1497-1560), який також відповідальний за драматичну історію прибиття Лютером Дев'яноста п'яти тез до дверей Віттенберзької церкви. Меланхтон був раннім захисником Лютера, який привів Меланхтона до Віттенберга як професора грецької мови, і вони разом, з деякими періодами конфліктів з приводу питань доктрини, працювали над створенням того, що стане лютеранством, системою вірувань, яка вплине на розвиток інших.

Однак деякі реформатори в цей час прийшли до своїх висновків незалежно від робіт Лютера, і серед них був священник і філософ Ульріх Цвінглі (1484-1531) з Швейцарії, який уже в 1519 році проповідував реформу Церкви. На Цвінглі значний уплив справив голландський філософ, священник, учений і теолог Еразм Ротердамський (1466-1536), який прагнув реформувати Церкву зсередини.

Цвінглі та Лютер мали багато спільного у своїх поглядах, включаючи заперечення індульгенцій, шанування святих, постних днів та церковних ікон, але вони не могли погодитися щодо тлумачення Євхаристії, оскільки Цвінглі вважав, що занадто великий акцент на Таємній вечері межував з ідолопоклонством, тоді як Лютер розумів її важливою для християнського життя.

Богослов Жан Кальвін (1509-1564 рр.), навпаки, перебував під прямим впливом Лютера. Кальвін, народжений під ім'ям Жана Ковена у Франції, був юристом, чий друг Ніколас Коп виступав за реформу і був змушений залишити свою посаду в Королівському коледжі в Парижі та втекти до Базеля, Швейцарія, коли йому погрожували ворожі католики. Через зв'язок з Копом, він також був змушений тікати до Базеля, де він опублікував свої знамениті Інститути християнської релігії в 1536 році, які закріпили його теологію та розуміння реформаторського руху.

Інститути християнської релігії наголошували на першості особистості по відношенню до Бога, стверджуючи, що не було потреби в посереднику, а католицька церква була небіблійною. На думку Кальвіна, сам Бог дав людині засоби спілкування з божественним, і простота була в центрі християнського послання. Консервативні погляди Кальвіна й ідеї першості Святого Письма, а також переслідування тих, кого вважали єретиками або розпусниками, підняли його статус від бунтаря-реформатора до захисника віри, яка на той час означала Християнство, як це було визначено Католицькою Церквою.

Ці реформатори реагували саме на духовні проблеми та зловживання Церкви, але були й інші, які вбачали суто практичну цінність реформаційного руху. Король Англії Генріх VIII (1485-1509 рр.) є найвідомішим з них, він розумів, що, відкинувши владу Церкви, він міг перейняти цю владу і супутнє багатство. Генріха VIII часто згадують як короля, який попросив у Папи розлучитися, отримав відмову й заснував Англіканську церкву у відповідь. Подружні проблеми Генріха VIII були лише одним із аспектів початку Реформації в Англії, все-таки, Церква володіла значними земельними ділянками, які не оподатковувалися, і, відокремившись від неї, король міг отримувати значні доходи, а також усунути політичний вплив Папи та духовенства.

Висновки

Багато інших правителів і вельмож підтримали Реформацію з цієї ж причини. Церква, як могутнє політичне утворення, протягом століть впливала на земельні права, спадкоємність та навіть війни, і, приєднавшись до протестантства, ці вельможі отримували більшу автономію та владу. Але відокремлення від Церкви не було мирним чи дружнім, багато людей було вбито, монастирі, церкви та твори релігійного мистецтва були зруйновані й втрачені. У Шотландії реформатор Джон Нокс (1514-1572) заохочував знищення монастирів і церков настільки ретельно, що багато з них перетворилися на реальні руїни.

Конфлікти були припинені, принаймні офіційно, Аугсбурзьким миром 1555 року, який передбачав, що монархи можуть обирати або римо-католицизм, або лютеранство для свого регіону, і це буде офіційним визнанням віри народу. Проте контрреформація (1545-1563), яка була відповіддю Церкви на протестантський рух, у той час як вона виправляла свої зловживання (включаючи скасування індульгенцій) та проводила інші значні реформи, продовжила конфлікт у спробах навернення назад до римо-католицизму.

Напруга між протестантами та католиками призвела до Тридцятилітньої війни (1618-1648), в результаті якої загинуло приблизно 8 мільйонів людей і було спустошено територію Священної Римської імперії. Ця війна була завершена Вестфальським миром, який просто визнав ті самі положення, що й Аугсбурзький мир 1555 року, і розширив релігійні свободи приватним сповідування віри, якщо вона відрізнялася від офіційної релігії країни чи князівства. Цей мир вважається кінцем Реформації.

Наслідки протестантської Реформації були глибокими на всіх рівнях. Рівень грамотності різко підвищився, оскільки протестантів заохочували самостійно читати Біблію, а освіта стала пріоритетом. Концепція пропаганди була створена і використовувалася для просування особистих або групових ідей. Друкарський верстат і книги масового виробництва стали більш значимими для суспільства. Демократичні ідеали стали більш прийнятними, а національні держави сформували країни в міру поширення націоналізму.

Великі географічні відкриттія також мотивувалися Реформацією, оскільки як європейські католицькі країни намагалися колонізувати так званий «Новий світ» й поширити свою віру, пізніше протестантські групи зробили те ж саме. Наслідки Реформації, насправді, були настільки широкими, що їх майже неможливо перерахувати, але на початку ніхто з основних учасників не мав нічого подібного в уяві.

Початкова відповідь Церкви на аргументи Лютера полягала в тому, що якби кожен міг тлумачити Біблію так, як вважає за потрібне, і не було загальноприйнятого центрального авторитету, то будь-хто міг би вважати своє тлумачення правильним в Божих очах. Мав бути єдиний керівний орган, до якого віруючі могли б звертатися, шукаючи Божої волі, інакше кожна фракція претендувала б на своє власне тлумачення як дану Богом істину. Власне, саме це сталося і призвело до створення такої кількості протестантських конфесій. Фактично, датуючи протестантську Реформацію, деякі вчені стверджують, що вона все ще триває, оскільки різні секти продовжують заявляти про те, що їх істина - істина Божа.