Суспільство у Візантійській імперії

Стаття

Mark Cartwright
за допомогою , перекладено за допомогою Kyrylo Ivliev
опублікований на 09 April 2018
X
translations icon
Доступно іншими мовами: Англійська мова, Французька

У суспільній структурі Візантійської імперії (IV-XV століття нової ери) панівне місце належало родині імператора та чоловікам-аристократам; але й у пересічних громадян існували потенційні можливості соціальної мобільності завдяки війнам, повстанням посполитих, практиці дарувань василевсами земель та титулів, а також шляхом укладання мезальянсів. Більшість представників панівних верств мали наслідувати професію (та соціальний сатус - примітка перекладача) своїх батьків, але успадкування та накопичення статків, як і відсутність будь-якої формальної заборони переходити з одної верстви до іншої, надавало людині принаймні мінімальну можливість спробувати покращити своє становище у суспільстві. У межах імерії іноземні купці, найманці, біженці, мандрівники та паломники постійно пересувались або тривко влаштовувались у Константинополі чи в інших містах. Відтак Візантія стала відома своєю космополітичністю; факт, відзначений тогочасними відвідувачами, що висловили щире здивування строкатістю суспільства, серед якого вони побували.

Emperor Justinian & His Court
Імператор Юстиніан та його двір
Carole Raddato (CC BY-SA)

Аристократія

Візантійське суспільство, як і пізньоримське суспільство на Заході, традиційно поділялось на дві великі групи громадян: honestiores ("шляхетні") та humiliores ("посполиті"). Іншими словами, заможні, упривілейовані та титуловані протисталялись всім іншим (за винятком рабів, які були навіть ще нижчою категорією населення). Ці два поняття застосовувались у римському праві протягом античної епохи. До шляхетних традиційно належали сенатори, вершники, чи еквіти (категорія упривілейованих римських громадян, які у суспільній ієрархії займали друге місце після сентароів - примітка перекладача), декуріони, а також ветерани. Відповідно ставлення до шляхетних з точки зору юриспруденції було значно поблажливішим, ніж ставлення до посполитих, тому у більшості випадків кара обмежуалась штрафами, а тілесні покарання були рідкістю. Втім, при скоєнні найтяжчих злочинів, на кшталт вбивства чи державної зради, соціальні відмінності не мали значення. Хоча не цілком зрозуміло, наскільки суттєвим було розмежування цих двох груп у повсякденному житті, але існувало загальне упередження проти тих, хто мав нижчий соціальний статус та водночас виказувалась більша повага та довіра до тих, хто мав титули, статки, та займав певне місце у системі влади.

Між багатими та бідними існувала величезна прірва у рівні життя. Цей стан речей відзначали та критикували багато хто з візантійських християнських письменників. Розмежувавання за соціальним становищем підкріплювалось родовитістю людини, успадкованими нею статками та її шляхетним походженням. Тому для звичайного підданця було вельми складно, але насправді не неможливо дряпатись соціальною драбиною. До того ж родової аристократії як такої у візантійському суспільстві не існувало. Водночас постійні зміни династій протягом століть та часто хаотичний розподіл імператорами милостей, земель та титулів так само як і нерозбірливе пониження у посадах, або загрози іноземних вторгнень та війн, - все це в купі означало, що окремі частини шляхетстного стану не були незмінними, а роди підносились та занепадали упродовж століть.

Одним зі шляхів досягнення вищих суспільних щаблів, якщо навіть людина не належала до знакомитого роду, була освіта.

Аристократія отримувала свої статки та статус від земельних маєтностей. На початках ці господарства засновувались на старій добрій римській системі великих латифундій, які оброблялись селянами, прикріпленими до землі (coloni), але від Х століття нової ери постала нова військова аристократія (dynatoi). Ця остання група заробляла авторитет та маєтності, відбуваючі службу в адміністративних регіонах (themes). Феми утворили у відповідь на зростаючу кількість вторгень з боку таких ворогів Імперії як Болгарське Царство чи Арабський каліфат.

Право власності на земельні маєтності успадковувалось, проте воно могло бути також надано імператором чи скасовано. Маєтності відбиралися в тому разі, якщо імператор вважав, що певні роди ставали занадто поважною загрозою його власному становищу. Імператори завжди боролись з небажанням земельної аристократії сплачувати податки, і навіть робили спроби (як правило, безуспішні) перешкоджати жадібним аристократам купувати за безцінь землі та зводити селянство до статусу арендарів (paroikoi). Безмежність влади імператора не тільки над аристократією, але й над всіма іншими, відзначена істориком Дж. Герріном:

Двір був наділений надзвичайною владою, яка цементувала всі сфери суспільства та зміцнювала імператорський авторитет; Двір був визнаний центром вищої влади та осердям бучної пишноти. Честолюбні провінційні мешканці повсякчас рівнялись на двір та прагнули здобути місце при дворі. (172)

Серед вищих верств існували додаткові статусні градації, засновані на родинному прізвищі та міжособистісних зв'язках. Патронаж був значущим чинником, що полегшував людині кар'єрне зростання. Як і сьогодні, від того з ким візантієць ходив до школи, ким були його друзі, члени родини, і його політичні та релігійні однодумці напряму залежала його кар'єра та можливості соціального успіху.

Byzantine Signet Ring
Візантійський перстень з печаткою
British Museum (Copyright)

Одним зі шляхів досягнення вищих суспільних щаблів, якщо навіть людина не належала до знакомитого роду, була освіта, що добре пояснив Геррін:

Оскільки керівні посади у всіх царинах були доступні обдарованим людям, освіта розглядалась як спосіб соціальної мобільності, ключ до здобуття високої посади та вивищення над загалом. Ланцюжкова реакція тягнула за собою те, що освіта молодших членів родини сприяла накопиченню родинних статків, що приносило користь всім родичам, котрі, своєю чергою, вклали капітал в їхню освіту та інтелектуальну діяльність. Ця система зміцнила та підвищила статус інтелектуалів у Візантії (119).

Окрім титулів та форм звернення, зі статусом аристократів звично пов'язувались оздоби на кшталт вишуканих прикрас та шовковного вбрання. Службовці особливо високого рангу навіть мали власні знаки відмінності на службовому одязі. Колір плащу, туніки, паска та взуття, чи, скажімо, особливий дизайн та матаріл фібули могли вказувати на посаду їхнього власника. І справді, деякі фібули були настільки коштовними, а ризик крадіжки таким високим, що багато хто з чиновників носили підробки прикрас, виготовлені зі золоченої бронзи. Додаткові відзнаки рангу складались з маленьких блях зі слонової кістки, металевих карбованих дисків, золотих комірів чи золочених батогів. Навіть листування високопосадовців містило чіткі ознаки їхнього статусу такі як титулатура та свинцові печатки.

Нижчі верстви

Нижчі верстви візантійського суспільства заробляли на прожиття у всіх галузях господарства того часу, причому найбільш успішні з них мали власну невеличку справу. Відтак, до цього сегменту суспільства належав і середній клас, якщо скористатись модерною термінологією. Вершину стану представляли робітники, що ми б їх сьогодні назвали "білими комірцями"; вони набули спеціальні знання, здобувши освіту; до цієї робітничої еліти належали юристи, підскарбії, писарі, дрібні службовці та дипломати; всі в купі вони становили осердя апарату, який забезпечував ефективний перебіг державних справ.

Навіть верхівка цієї широкої соціальної групи в очах вищих верств не користувалася великою повагою. Купці, гендлярі та навіть лихварі могли бути надзвичайно заможними, але аристократія їх ставила в ніщо, і у візантійському іконописі представники цих професій переважно зображажені потерпаючими в пеклі за їхнє крутійство та шахрайські вчинки. Також не випадково, що держава запровадила всі мислимі й не мислимі види контролю за базарами, цінами на товари, а також за мірами ваги, якими користувались гендлярі. За тими, хто "робив гроші" на інших, слід було пильно стежити. Попри це сталий розвиток торгівлі свідчив про те, що станом на 12 століття крамарі почали долучатись до провідного землевласницького класу.

Byzantine Steelyard Rod with Weight
Візантійські ваги
Metropolitan Museum of Art (Copyright)

Щаблем нижче розташовувались ремісники та ті, хто був задіяний у виробництві харчів; ці групи мали меншу спроможність до соціальної мобільності, оскільки були членами великих гільдій (collegia); очікувалось, що вони не змінять свого фаху та передадуть свої навички та статус своїм дітям. Чи здійснювалися ці очікування у дійсності - питання спірне, проте не має сумнівів, що мало місце почуття скутості, яке сприяло укоріненню звичаю, згідно з яким кожен мав посідати своє місце у суспільстві, і то незмінне.

Нарешті, найбільшою за чисельністю категорією населення було дрібне селянство, яке володіло землею, а також найскромніші підданці, батраки (колони), які працювали на інших. Ця остання соціальна група була подібна за статусом до рабів та й ставились до колонів не краще.

Раби

Парадоксально, але рабство у Візантії існувало всупереч настанові Церкви про рівність всіх людей перед Богом.

Раби займали значне місце у структурі візантійського суспільства. Їх вербували з упокорених народів, в'язнів, чи купляли на спеціальних ринках, де торгували невільниками. Рабів привозили у Візантію у великій кількості, особливо з Балканського півострова та з Причорномор'я. Проте за кількістю раби ніколи не перевершували вільних селян у сільськогосподарських районах. Можливо, це пояснюється високою ціною невільників. Так, у V столітті н.е. один раб коштував близько 30 номізм, в той час як підсвинка можна було придбати за за 1 номізму, а мавпу - за три. Парадоксально, але рабство у Візантії існувало всупереч настанові Церкви про рівність всіх людей перед Богом, незалежно від соціального статусу людини. Вочевидь, рабстство мало настільки вагоме значення для функціонування державного організму (особливо стосується майстерень, які належали василевсу), що Церква дотримувалась політики толерування цього інституту замість того, щоб обстоювати його скасування.

Жінки та діти

Від жінок аристократичного походження зазвичай очікувалось, що вони будуть поратись коло домашнього вогнища, піклуатись за дітьми, та пильнувати статки та поведінку слуг. Хоча аристократки не жили усамітнено, проте і не могли посідати жодних поважних посад. Панни навчались прясти, ткати, а також читати та писати, однак не мали формальної освіти. Ті, хто мав надію на шлюб, могли володіти власністю та посагом. Жінки також могли виконувати роль голови родини, якщо ставали вдовами. Процедури розлучення вирішувались на користь чоловіка, але, в будь-якому випадку, їх не можна було легко здійснити.

Byzantine Toy Horse
Візантійська іграшка-кінь
Bibliotheca Alexandrina Antiquities Museum (Copyright)

Неродовиті жінки заробляли на прожиття, роблячи майже те саме, що виконували багато хто з чоловіків: вони могли мати власну справу або працювали на когось в таких галузях як сільське господарство, ремісниче виробництво, медична сфера або роздрібна торгівля. Жінки -представниці нижчих верств ставали акторками або повіями. Соціальні преференції забезпечував вихід заміж, проте, як і чоловіки, багато хто з жінок мали опановувати фах своїх матерів. Дехто з жінок блискавично просувались вгору соціальними сходами, виходячи заміж за представників родів вищих верств, чи навіть інколи могли пошлюбитись з членами родини василевса і стати імператрицями, здобувши перемогу на спеціально організованих конкурсах наречених.

Як вже зазначалося, освіта (для чоловіків) була можливістю соціальної мобільності, і багато міст мали школи, які очолювали місцеві єпископи. Парубки, чиї батьки могли це забезпечити, спершу опановували навички читання та письма грекою, а відтак вчили класичні сім вільним мистецтв: граматику. риторику, логіку, арифметику, геометрію, гармонію та астрономію. Вищу освіту становило студіювання філософії, насамперед творів Платона та Арістотеля, так само як і християнської теології.

Євнухи

Прикметною особливістю суспільства Візантії, хоча й не винятково ромейською, було залучення євнухів до служби при дворі василевса та ширше, в державній системі адміністрації. Проте численність євнухів у Константинополі як правило приголомшувала відвідувачів-іноземців. Оскільки євнухи не могли мати дітей та статевого потягу (принаймні теоретично), існувало переконання, що євнухи будуть вірою й правдою служити василевсу та імперії, не зловживаючи крадіжками державного майна та не займаючись блудом з придворними паннами. Особисті служки імператора - ті, хто підносили йому їжу та одягали його - були також євнухами, як і більшість ключових церковних діячів, включно з єпископами, і низкою видатних полководців.

Багато хто з батьків дуже прагнули надіслати своїх дітлахів у якості євнухів до палацу василевса в надії досягти при дворі становища фаворитів. Так само дівчаток надсилали до палацу, щоб вони отримали становище фрейлін. Не менш важливою була работоргівля, яка спеціалізувалась на євнухах, адже кастрація була звичною практикою у поводженні з бранцями. Відтак, у багатьох домогомподарствах представників вищої верстви були раби-євнухи, які пильнували за жінками, що жили у домі, а також навчали дітей. Практика понівпечення свого тіла суперечила церковним догматам, а каструвати себе вірянину офіційно заборонялось. Втім, Константинопольська церква радо користувалась спільнотою євнухів. Цю практику згодом запозичила Римська курія у Ватикані. Зрештою, кастрація та інші фізичні каліцтва були звичною карою згідно з візантійським законодавством, що відображало суспільну зневагу, котру виказував до євнухів загал.

Byzantine Icon with Koimesis
Візантійська ікона Небовзяття Діви Марії
Metropolitan Museum of Art (Copyright)

Духівництво

Оскільки християнство було повсюдно поширеним, члени кліру були чисельним та впливовим суспільним станом. Хоча Церкву та священницьку громаду очолював Константинопольський патріарх, імператор теж брав активну участь у церковній політиці та навіть долучався до розробки доктрини Церкви. Призначення та відставка патріарха також належала до прерогатив василевса, причому це останнє право безліч разів використовувалось імператором для призначення проімператорських ієрархів або усунення тих, хто слугував перешкодою для реалізації задумів василевса на кшталт розлучень та взяття нових шлюбів, або ж іконоборства. Єпископи на місцях, які керували великими містами та прилеглими до них теренами, представляли одночасну Церкви та імператора і мали суттєві повноваження та статки.

Для духівництва існували певні соціальні обмеження. Священники та диякони могли мати дружин, якщо вони одружувались до висвячення, в той час як єпископи були зобов'язані розлучитись зі своїми жінками. Становище дружин єпископів було навіть гірше, оскільки після розлучення вони мусили постригтись у черниці. Звісно, більшість жінок могли вільно обирати собі служіння у будь-якому з жіночих монастирів, де черниці присвячували своє життя Христу та допомагали вбогим та хворим.

Іноземці

Серед сукупності різних соціальних прошарків також слід згадати іноземців та нехристиян, котрі перетворювали Візантію на досить космополітичне суспільство. Візантійська імперія завоювала багато земель і народи, що їх населяли, були інкорпоровані до наявної структури суспільства - багато тисяч людей примусово депортувались, ще більше шукали кращої долі, ніж можна було досягти у місці їхнього народження, а у військо наймались серед інших скандинави, русичі, вірмени, англо-сакси та германці. Гендлярі, купці, та ремісники рушали в місця, де вони могли заробити на прожиття завдяки своїм навичкам та товарам. Євреї превалювали у царині лихварства та торгівлі тканинами. Мусульманські купці з Арабського каліфату збували свої товари на місцевих базарах, а італійські купці прибували з таких великих центрів торгівлі як Генуя, Піза чи Венеція. Далеко не завжди між цими спільнотами панували ідилічні взаємини, про що зокрема свідчить маловідоме повстання 1042 року, коли константинопольські місцеві купці-візантійці напали на своїх конкурентів-іноземців. Насамкінець, паломники-християни з усієї Європи прибували подивитись на візантійські святі місця та реліквії, рухаючись до Святої Землі.

Бібліографія

Всесвітня історична енциклопедія є асоційованим партнером Amazon і заробляє комісію на відповідних покупках книг.

Про автора

Mark Cartwright
Марк — письменник-історик із Італії. Його інтереси включають гончарство, архітектуру, світову міфологію та відкриття ідей, спільних для всіх цивілізацій. Він має ступінь магістра з політичної філософії та є видавничим директором WHE.

Посилатися на цю роботу

Стиль APA

Cartwright, M. (2018, April 09). Суспільство у Візантійській імперії [Society in the Byzantine Empire]. (K. Ivliev, Перекладач). World History Encyclopedia. Отримано з https://www.worldhistory.org/trans/uk/2-1214/

Чиказький стиль

Cartwright, Mark. "Суспільство у Візантійській імперії." Переклали Kyrylo Ivliev. World History Encyclopedia. Востаннє змінено April 09, 2018. https://www.worldhistory.org/trans/uk/2-1214/.

Стиль MLA

Cartwright, Mark. "Суспільство у Візантійській імперії." Переклали Kyrylo Ivliev. World History Encyclopedia. World History Encyclopedia, 09 Apr 2018. Веб. 24 Apr 2024.