Послухайте цю статтю 
Святий Кирило( також відомий як Кирилос і Костянтин Філософ, помер в 867 році нашої ери) був візантійським лінгвістом, учителем, ученим і місіонером, який славно проповідував християнство слов’янам у Моравії разом зі своїм братом Мефодієм у 9 столітті нашої ери. Він створив глаголицю, попередник кирилиці, що носить його ім’я, і зробив багато для поширення релігії, мистецтва та культури Візантійської імперії в Центральній Європі.
Ранні роки життя
Кирило – чернече ім’я, яке святитель вибрав під кінець свого життя, але народився він під ім'ям Костянтин. Син військового офіцера Лева, що проживав у Салоніках; його мати могла бути слов’янкою. Він був талановитим лінгвістом з раннього дитинства і через це був відправлений до Константинополя для подальшої освіти та вивчення таких мов, як сирійська та іврит. Під опікою євнуха Феоктиста, Кирило вивчився на священика і служив чиновником у храмі Святої Софії, де у нього склалися тісні стосунки з Константинопольським патріархом і єпископом Фотієм. Блискучий учений швидко став єпископським бібліотекарем, потім Кирило став викладачем філософії в університеті Магнаура в Константинополі, де отримав епітет «Костянтин Філософ».
Далі Кирила відправили з двома дипломатичними місіями: першу до мусульманського двору в Самаррі, а другу — до хозарів, тюркського племені на Кавказі, бл. 860 р. нашої ери. Згідно до біографії Кирила, написаної в 9 столітті нашої ери, яку приписують одному з його учнів, вчений чернець був у захваті від можливості поширювати Євангеліє:
Якщо ти накажеш, пане, на таку місію я з радістю піду пішки і роззутий, бракуючи всього, що Господь заборонив приносити своїм учням.
Імператор відповів: Добре сказано, чи б могли ви це зробити [самостійно]! Але пам’ятайте про імператорську владу і честь, і йдіть з честю і з імперською допомогою.
Життя Костянтина(in Shepard, 315)
Поїздка, на жаль, закінчилася невдачею, якщо вона мала намір навернути хозарів у християнство, оскільки візантійцям вдалося охрестити лише близько 200 з них. А держава Хазарія прийняла юдаїзм. Проте Кирило привіз сувеніри звідти, які, як кажуть, були мощами вигнаного в І столітті нашої ери Риського єпископа , святого Климента. Пізніше, не пригнітивши своїх амбіцій, він самостійно вирушив до Криму, щоб поширити свої послання серед язичницького народу Фулів. Втім, ймовірно, Кирило й там був не більш популярним чим серед хозарів, особливо коли зрубав їхній священний дуб.
Місія до Моравії
Пізніше, візантійський імператор Михаїл III (842-867 рр. н. е.) обрав Кирила для місії до Моравії (сучасні Чехія та Словаччина) з метою поширення християнської віри. Безсумнівно, його вміння говорити по-слов’янськи було його перевагою, яка стала в нагоді. Князь Ростислав (846-870 рр. н. е.), прагнучи заснувати власну незалежну церкву на слов’янській мові та відвернути посягання Франкської імперії, попросив про таку місію, і Михаїл, з радістю послав Кирила та його старшого брата Мефодія в 863 р. н.е., хоча жоден з них не займав церковної посади в той час. Ймовірно, Михаїла переконав Фотій, єпископ Константинополя, який прагнув не відставати від свого великого релігійного суперника, Папи в Римі, який сам щойно відправив до регіону франкських місіонерів. Справді, хоча Кирило і Мефодій здобули репутацію «апостолів слов’ян», вони аж ніяк не були першими християнськими місіонерами до цього народу.
Кирило, щоб проповідувати слов’янам, винайшов, не без допомоги Мефодія, глаголицю, яка використовувала деякі літери єврейського та грецького скоропису, щоб точно вловити унікальні звуки слов’янської мови. Брати створили письмо ще до того, як покинули домівку (слов’янська мова раніше не мала письмової форми) і використали його для перекладу літургії Іоанна Золотоустого (єпископа Константинопольського з 398 по 404 рр. н. е.), псалмів Старого Завіту і Євангелія Нового Завіту.
Як це ви зараз навчаєте і створили для слов’ян літери, яких раніше ніхто не винайшов?
Мефодій питає Кирила, Життя Константина(in Herrin, 131)
Хоча йому й вдалося заснувати багато нових церков, на жаль для Кирила, франкські єпископи в Моравії, які наполягали на конкурентній західній половині християнської церкви, на кожному кроці виступали проти його місіонерської роботи. Консервативне церковне духовенство також було проти проведення богослужінь (або навіть розповсюдження релігійної літератури) будь-якою мовою за межами традиційної трійки латинської, грецької та єврейської. Франкські ченці йшли вперед зі своїми латинськими служіннями для слов’янських громад, які не розуміли жодного слова з цього процесу. Кирило і Мефодій, тим часом, проводили своє слов’янською мовою, і, щоб отримати благословення Папи Адріана ІІ, відслужили месу спочатку латиною, а потім слов’янською.
Як зауважує сам Кирило про важливість використання місцевих мов для передачі Божого послання:
Ми знаємо про численні народи, які володіють письмом і віддають славу Богові, кожен своєю мовою. Напевно, це очевидні: вірмени, перси, абхази, ібери, согдійці, готи, авари, турки, хозари, араби, єгиптяни та багато інших… Чи не на всіх однаково падає Божий дощ? І не всім сонце світить?
Життя Константина (in Herrin, 133)
Смерть і спадщина
Кирило помер у Римі в 867 році нашої ери перебуваючи там, щоб заручитися підтримкою Папи для його роботи в Центральній Європі та висвящення деяких зі своїх учнів-слов'ян. Тоді ж мандрівник подарував новому папі, Адріану II, мощі святого Климента. Після того моравів було християнізовано, а слов’янські писання передали церкві Святої Марії та Пресепи. Кирила ж поховали в святині Сан-Клементе в місті.
Діяльність вже покійного місіонера була продовжена в Моравії Мефодієм, який продовжив створення кирилицю (хоча, можливо, це робив його учень Климент Охридський). Це нове письмо, назване на честь Кирила, походить від грецького алфавіту і було простіше, ніж досить складна глаголиця. Біографія Кирила була написана невдовзі після його смерті, ймовірно, його послідовником і соратником євангелістом-слов’янином Климентом Охридським. Кирилиця ж сама собою надихнула письмо, яке використовується російською, болгарською, сербською, українською та македонською мовами.
Зрештою, морави, під тиском франків, відкинули візантійську церкву на користь західної. Лояльного Ростислава змінив менш симпатизуючий правитель, а Мефодія та його послідовників було вигнано з Моравії в 885 році нашої ери. І все-таки досвід, набутий місіонерами, та їхня бібліотека перекладених текстів були використані в наступному перевалочному пункті – Болгарії, де також розмовляли слов’янською. Михаїл III наполягав на політичному та релігійному пануванні Візантії, зібравши могутню армію на кордоні Болгарії. Таким чином болгарського правителя Бориса переконали обрати Візантію, і він відправився до Константинополя в 864 році нашої ери, щоб прийняти хрещення в соборі Святої Софії від самого імператора.
